]
Facebook LiveJournal Twitter

Женский род, единственное число... Грамматика войны от Насти Станко

09:00 25.06.2014 1

О женщинах в русских селениях нам туманно известно из поэтических разведданных Н. Некрасова. А вот сколько смелых женщин найдется в Украине - красноречиво говорят драматические события в так называемых ДНР и ЛНР. Сегодня в зоне боевых действий находится немало представительниц прекрасного пола - язык не повернется назвать его слабым. Одна из них - бесстрашная украинская журналистка Анастасия Станко.

В последние месяцы Настя регулярно делает репортажи из горячих точек - сначала Майдан, потом Крым, теперь Восточная Украина... На днях она рассказала мне об ужасах и радостях, которые увидела и пережила, о работе журналиста в военных условиях, и объяснила, почему ее раздражает, что территорию войны называют зоной АТО. Если вы не видели ее сюжетов - обязательно посмотрите три свежих: о батальоне добровольцев «Айдар», об освобождении городка Счастье и о том, как готовятся к бою солдаты АТО

- Настю, кілька днiв назад ви повернулися з відрядження у зону бойових дій. Що відчуваєш, коли після такого знову ходиш під мирним небом?

- Складається враження, що тут всім або пофіг, або всі намагаються вдавати, що те, що відбувається на сході, їх не зачіпає. У четвер я була на «5 каналі» - мене запросили поговорити у програму, де обговорювали тему Сходу, і одна з редакторів сказала: «Люди вже просто не хочуть про все це говорити, читати, у них немає на це життєвих сил». Тобто, вони дуже переживали за Майдан, потім за Крим, тепер за Схід - і уже нема сил переживати… Ми прямували в Щастя - зловили попутку, бо ніхто туди не їхав, дорога закрита - і просто на трасі побачили трупи, які лежали трохи накриті… І от ти це зняв, сфотографував, а потім їдеш, працюєш і тільки через якийсь час розумієш: блін, це реально тіла людей, це просто жахливо! Але є й жахливіші речі – наприклад, мені було дуже важко поїхати з цього батальйону «Айдар», тому що я от зараз не знаю, що з ними, чи там насправді перемир`я, чи знову стріляють, я не знаю, чи живі герої моїх сюжетів - там дуже поганий зв`язок. Знаю, що один з них точно загинув, інший - в полоні, це показували на Lifenews… Насправді, жахливіше бути тут, а не там, тому що там ти принаймні знаєш, що відбувається, можеш допомогти людям. Як журналіст я не маю права цього робити, але, напевно, помогла б і тій стороні - це теж живі люди! І мені здається, що тут в Києві не розуміють, що там реальна війна, де їдуть танки, стріляють, де людина є, а тут бах - її вже нема. Дуже злить, коли це називають АТО - так, ніби там засіли бойовики в будинку, їх можна знищити, і все. Ні, все не так. Тобто, перше відчуття - це злість, що тут усі не розуміють або не хочуть розуміти, або намагаються не думати про це, зайнятися іншими речами, говорити про економіку чи Чемпіонат світу…

В травні я майже три тижні була в Америці, але кожного дня читала наші новини і постійно переживала. Думаю, так у кожного. Так, ти втомлюєшся від новин – все це тягнеться вже багато часу – але ж ти не можеш вдати, що цього не існує?

hromadske.tv, Настя Станко

«Навіть не на лінії фронту люди все одно щодня чують постріли, бачать вертольоти, які скидають теплові пастки… Кожна людина, яка йде по вулиці, кожного дня відчуває, що її зараз можуть почати обстрілювати. Єдина мрія, мета, всі думки лише про одне - як виїхати і продати майно, щоб залишились гроші. Розумієте, які різні у нас мрії?»

- Розкажіть про роботу журналіста у цій зоні.

- Є величезна проблема: ти майже не можеш працювати як журналіст в зоні АТО. Спочатку я акредитувалась в СБУ, але, насправді, ніхто не цікавився, де я. Також я не зустріла нікого, хто б питав мене про акредитацію. З іншого боку, якщо ти приїхав не в якийсь добровольчий табір, а просто на блокпост, де служить українська армія - ти майже не зможеш там знімати. Є наказ якогось командира, у того - свій командир, і далі, далі - всі вони проти, і пробитися крізь ці заборони і накази нереально. З добровольчими батальйонами - типу «Айдару» - у яких фактично немає підпорядкування (над ними, здається, лише міністр), домовитися легше. В «Айдарі» було багато людей, яких я знала ще з часів Майдану, тому мені дозволили знімати. Але іншим журналістам, думаю, було б непросто. При цьому я наголошую, що зі сторони сепаратистів працює набагато більше журналістів - можна без проблем знайти відео, якісь новини, історії. З нашої ж сторони відео таке - сидить Владислав Селезньов і говорить: «Антитерористична ситуація перейшла в активну фазу»… Це абсолютно нелюдські синхрони, офіційна, рубана інформація, в якій нема живих людей, за яких мала б переживати вся країна. Чому багато людей, які живуть у зоні АТО, співчувають тій стороні? Тому що вони бачили їх історії, бачили відео, де бійці говорять: «А у меня здесь друг», «А они нас режут, а мы не такие» і так далі.

Пам`ятаю, як була у Донецьку, коли там обстрілювали аеропорт і грабували «Метро». Я зателефонувала заступнику Селезньова, який координував АТО у Донецькій області, і попросила познімати антитерористичний центр у них в Донецьку. Він відмовив. Я запитала, чи можна знімати поранених солдат в госпіталі? Він відмовив, бо «різні інсинуації». Кажу: «Але ж ви мене знаєте, ми «Громадське», ми не робим інсинуацій і навіть не пишемо закадрових текстів - все, що нам розказують, так і йде, окрім браку». Але мені не дозволили нічого зняти - і я не отримала жодного коментаря в Донецьку по АТО. При тому, що я не просила в них нічого - ні машини, ніяких засобів, тобто їм би це не коштувало нічого - я б приїхала, взяла коментар і поїхала. Але це було неможливо. Тому іншого разу, коли я їхала в Луганськ, я навіть не пробувала з кимось зв`язуватися. 

- Ви їхали у зону АТО за своєю ініціативою?

- Так, я запропонувала це «Громадському», редакція затвердила і відіслала мене в це відрядження.

- З оператором?

- Ні, сама. Знімати просила різних волонтерів, а іноді - самих солдатів. Не думаю, що могло б статися, щоб я не знайшла, кому потримати камеру. Насправді, останній сюжет повністю знятий мною на айфон, і лише стендап я попросила записати солдатів. Чого без оператора і водія? Тому що самій легше пересуватися, легше бути жінкою. Якби я була чоловіком або з чоловіком, то потрапити в якісь місця разом з батальйоном було б складніше. До того ж, у зоні АТО легше пересуватися попутками, якимось місцевим транспортом з місцевим водієм – щоб не виникало зайвих питань на блокпостах.

- Але ж самій страшно!

- Коли я приїхала в Щастя перший раз, то не знала, що там буде українська армія – я взнала, що вони захопили місто, чекала солдат протягом 5 годин на сонці – щоб з ними їхати туди, закатувала істерики командиру, після чого він сказав, що я більше ніколи в житті з ними нікуди не поїду. Потім я плюнула, пішла на трасу, зловила попутку і доїхала до цього Щастя. Я не знала, де їх блокпост. Приїжджаю, а в місті абсолютно пусто, людей немає, траса пуста, ми проїхали з водієм біля тіл загиблих... Уявіть картину: в пустому місті стою я, продавчиня кіоску, і біжить якийсь п’яний. Кричить: «Убегайте отсюда в город, по домам, потому что сейчас начнется обстрел». Я не розумію, за кого він і хто кого взагалі тут буде обстрілювати, не бачу солдат і взагалі людей… Лише ця продавчиня в магазині. Звичайно, в мене почалась легка паніка. Добре, що якраз в цей момент зі Щастя на вантажівці приїхали наші солдати – батько і син (родина Косолапових з сюжетів Станко, - МН) та інші. Здається, це була найщасливіша хвилина в житті – коли я їх побачила, вони мене впізнали, стали усміхатися, взяли мене в машину, відвезли на блокпост – тоді я вже заспокоїлася.

- Як вас пустили туди – керівництво «Громадського» і ваш чоловік?

- Чоловік, коли дізнався, що я у прикордонників, поїхав за мною… По-перше, у мене є знайомі з «Айдару», яких мій чоловік також знає, по-друге, коли я збиралася туди їхати, батальйон не вів ніяких бойових дій і там було відносно спокійно. Тобто я мала просто поїхати на базу і зняти, як вони там живуть, що їдять, в чому вдягнені і все. Це не мало бути так, як вийшло: я провела там тиждень, в останній день о сьомій вечора поїхала з блокпосту, а вночі – о п’ятій – його обстріляли і там загинули люди. Звичайно, про це не здогадувались ні я, ні чоловік, ні редакція.

- А батьки знали, що ви туди поїхали?

- Вони дізналися вже постфактум – коли мене затримали на кордоні і про це всі написали. У той момент мені дзвонили всі: від прес-секретаря президента до прес-секретаря посла ЄС в Україні. Цеголко дуже хвилювався, питав, як допомогти.

- Поїздка в зону бойових дій оплачується як звичайне відрядження?

- Так. Більше того, останній репортаж – найнебезпечніший, коли привезли поранених – його теж оплатять як звичайний репортаж, як, наприклад, сюжет з акції під Адміністрацією президента. Але мені здається, що туди тягнуть не гроші, мета – зняти справжні події.

- Вам не здається, що якби за це, умовно, платили дві зарплати, туди їхало б більше журналістів?

- Не думаю. Мені не здається, що мають платити якісь шалені гроші за те, що ти їдеш в зону бойових дій. Це ж просто інформація, така наша робота.

hromadske.tv, Настя Станко

«Я повернулася з відрядження вранці і одразу заступила на редакторську зміну – з десятої до четвертої дня»

- Розкажіть, як журналісту дістатися в зону АТО, які потрібні акредитації?

- Ти маєш відправити на пошту СБУ копію прес-карти, паспорта і це має бути на офіційному бланку редакції з печаткою – що тебе дійсно відпускають, що ти не сам їдеш і так далі. Я відправила, через два дні мені зробили акредитацію в зону АТО, але я її так і не бачила. Як мені розповідали колеги, які їздили в Слов’янськ (де все, напевно, більше контролюється), тебе заносять в списки і їх відправляють на блокпости. Тобто, тебе перевіряють по списку і якщо ти там є, то тебе пропускають. В мене цього не було: я жодного разу не показувала посвідчення журналіста – на блокпості перевіряли лише паспорт.

- Який у вас був маршрут, план?

- Я їхала з Харкова через Луганську область до Щастя. Зі Щастя до Луганська неможливо проїхати, там все закрито і їздять лише військові.

- Де ви там жили, спали, який був графік роботи і чи був він взагалі?

- Не було ніяких графіків. Жила по готелях.

- Там працюють готелі?

- Ні. Наприклад, останній готель, в якому я зупинялась, був у Старобільську і від нього до Щастя кілометрів 60-70 – треба було їздити кожного ранку, а оскільки таксисти туди не їздять, то я користувалася попутками, що забирало багато часу.

- А ви могли залишатися на базі «Айдару»?

- Ні, мені заборонив командир. В ту ніч, коли обстріляли блокпост, я мала на ньому залишитися ночувати, бо мене ніхто не міг відвезти. Але потім знайшовся водій.

- Як пересилали відео звідти у Київ, як там з інтернетом?

читайте также
Пропала журналистка hromadske.tv Настя Станко. ОБНОВЛЕНО

- Різала в якусь одну «рибу» і пересилала туди, дуже довго – цілу ніч, бо поганий інтернет був. І в редакції вже монтували по-людськи.

- Як домовлялися з редакцією «Громадського» - ви мали привезти певну кількість матеріалу?

- Ні, я сказала, що зніму кілька матеріалів про «Айдар», про кордон – щось сама собі планувала і привезла десь стільки, як і розраховувала. Правда, про кордон не вдалося зняти практично нічого, бо я весь день провела у прикордонників.

- Розкажіть цю історію про затримання на кордоні?

- Ой, та це дурня якась. Приїхали в Мілове, щоб познімати ситуацію на кордоні – закритий він чи відкритий, що говорять мешканці селища і так далі. Я хотіла поїхати в точку, де відносно спокійно, і кудись близько до лінії фронту. І от Мілове було цікаве мені своєю вулицею Дружби народів, де по ліву сторону – українські будинки, по праву – вже російські, кордон. Але місцеві мешканці, які там живуть, можуть абсолютно вільно пересуватися. Я приїхала з одним активістом із Старобільська, в Міловому мешкав його друг – він нам все і показував… Коли ми дійшли до кордону, який йде по лісу, мені здалось, що там дуже легко пройти, але мене запевняли, що прикордонники все одно мене побачать і я далеко не дійду. Потім він мені показав пішохідний міст, вхід на який  - це територія України, а вихід – вже Росія. І я подумала: «О, треба зайти на міст і глянути, як це виглядає». Тільки-но я зайшла на міст, мене забрали російські прикордонники, тому що виявилося, що лише перша сходинка мосту – українська, а решта – російські.

- Вони жорстко поводились?

- Ні. Вони побачили у мене телефон в руках, бо я збиралася включитися скайпом звідти, і, дізнавшись, що я журналіст, забрали туди до себе. Вони майже одразу сказали, що відпустять мене вже через кілька годин, дали зеленого чаю… Також мене змусили вимкнути телефон, а так вийшло, що останнє, що я сказала редактору  ще на мосту – «Включайте мене швидше, бо там вже хтось йде і буде зараз проганяти». Тобто, уявіть: після цього зв'язок перервався, до мене ніхто не може додзвонитися, паніка! Але насправді нічого страшного там не було. Питали про Майдан, як я висвітлювала його, що думаю… Коли я не захотіла розповідати, зауваживши, що це моя громадянська позиція, прикордонники сказали, що я не в тому статусі, щоб щось не розповідати. «Від цього залежить, наскільки ви будете затримані – ми ж можемо залишити і на 48 годин»… Я подумала, що це дуже багато і почала: «Ну, раз так, то слухайте. 21 листопада журналісти в Facebook написали…» і дуже довго, детально розповідала їм все. Здається, ті навіть втомилися. Потім мене катували переглядом «Росії 24» - спочатку вони дивилися футбол, а потім переключили на новини і періодично вигукували: «А вот это, вот это – что, неправда?!». Я: «Неправда». Вони: «Да как вы можете, как это может быть?». Я пояснювала, що є така штука – монтаж… Наша ідеологічна перепалка тривала кілька годин і, чесно кажучи, я втомилась пояснювати, розказувати і слухати розповіді про те, що ми «вбиваємо дітей». Власне, це абсолютно нормальні, адекватні люди, але з промитим мозком. Мені здається, що в деяких моментах я їх переконала, але загалом, напевно, кожен залишився при своїй думці. До речі, я порадила їм читати сайт StopFake і навіть поривалася отримати доступ до інтернету, щоб при них же спростувати ті новини, які вони мені цитували.

hromadske.tv, Настя Станко

«Прикордонник Ігор навіть дав мені російських грошей, щоб заплатити за туалет на вокзалі»

- Коли вас затримали на кордоні, Денис Бігус написав у соцмережі: мовляв, знаючи Станко, у російських прикордонників зараз одночасно головний та зубний біль, інфаркт, інсульт і цунамі.

- Так, я це бачила. Просто ми з Денисом працювали разом на ТВі, він мене знає і у чомусь таки правий. Як тільки опинилася у прикордонників, одразу подумала: «Раз вже я сюди потрапила – хоч щось розкажу людям, бо вони, бідні, живуть у цьому мракобєсії».

- Після всього почутого мені хочеться запитати: вам взагалі буває страшно?

- В мене є колеги, які кажуть, що я «обєзбашена» або що в мене немає інстинкту самозбереження... Звичайно, буває страшно. В Донецьку, наприклад, під час попередньої поїздки: я однією з перших серед журналістів потрапила в супермаркет «Метро» - той, по якому стріляли цілу ніч, грабували – зайшла разом з працівниками, які забирали документацію. Щоб ви зрозуміли: поруч з «Метро» знаходиться аеропорт, в якому сидів снайпер, а з іншого боку – блокпост ДНР. І от я зняла цю жахливу картину в супермаркеті й включилася в ефір, сидячи прямо на розбитому телевізорі. Поруч був мій донецький колега, з яким я всюди їздила в цій ДНР, щоб не складалося враження, що я немісцева (так, там я розмовляла російською, але не знаю, наскільки це було переконливо). І от після включення ми збираємося йти з цього пустого супермаркету і у цей час бачимо, як на великій швидкості на територію «Метро» в’їжджають дві легковушки, зупиняються біля нас і з них майже вилітають вісім чоловіків з автоматами. Не знаю: чи вони нас не побачили, чи у них були інші цілі – але вони пробігли повз нас всередину магазину. Це було настільки страшно: ти стоїш у пустому супермаркеті, в який тільки-но перестали стріляти снайпери, а на тебе біжать чоловіки з автоматами! І ми так повільно, повільно, понад стіною, за стовпи – обережно зникли звідти.

hromadske.tv, Настя Станко

«На війні тебе можуть вбити, можуть вбити просто випадково… Але все досить зрозуміло: на блокпості відносно безпечно, пішов вперед – потрапив у зону обстрілу. Напевно, варто подякувати айдарівцям і армії: вони ніколи не брали мене на передову, хоча я просилась у всі машини, танки» 

- Ви писали в Facebook: «Знаєте, яка тиша настає, коли з поля бою приїжджають з новинами про вбитих побратимів. Найжахливіша тиша в світі»…

- Уявіть, солдати приїжджають з поля бою, доповідають про втрати, поранених забирає швидка, а інші повертаються на передову. І їх нема, нема, новин ніяких, зв’язку майже немає, ти чекаєш – все це триває дуже довго. І ти розумієш, що, скоріш за все, нічого хорошого не дочекаєшся. Кудись їдеш, повертаєшся, на базі знову нічого не знають, і ти розумієш, що хлопці воюють вже десь годин 20… Потім приїжджає командир, який тобі також нічого не розповідає, бо це якась військова таємниця чи ще якась фігня. А до тебе вже починають звертатися рідні цих хлопців, і ти нічого не можеш сказати, бо нічого невідомо. Найжахливіше, коли нічим не можеш допомогти, нічого не можеш вирішити, змінити, дізнатися. 

- У вашому відрядженні були складні, страшні моменти. А приємні?

- Там усюди тебе переслідує відчуття, що все дуже швидко змінюється. Коли на базі «Айдару»  було спокійно, я дивилася на хлопців і думала, що вони просто тусять – були на Майдані, тепер тут. В моєму сюжеті є веселі моменти, багато веселих людей, вони жартують, розповідають класні історії… І все це здається якимось жартом, забавкою в війну. Потім я їду на кордон, мене там затримують, вертаюсь назад, а мені кажуть, що «Айдар» вже взяв Щастя. А мене ж не було лише день! Я подумала: «О, блін, це ж, виявляється, вони воюють». І потім я поїхала до них і побачила, що все насправді не смішно: в місті багато людей, які не дуже добре налаштовані, сепаратисти дуже близько і це все не просто так. Через день вони пішли на Металіст, звідти приїжджали поранені, мені доводилося викликати «швидку»... Знаєте, люди стають неадекватні, в істериці, коли бачать, що їх друзі померли. Був один хлопець, якому в спину попав осколок біля хребта, але він взагалі цього не відчував. У нього був взагалі неадекватний стан, він постійного говорив: «У нас чотири двохсотих, Серьоги нема!» (мав на увазі загиблих товаришів).

- В цей момент розумієш, що це війна?

- І перед тим було зрозуміло, коли бачиш трупи, чуєш постріли. Найжахливіше, насправді, що ти говориш з людьми, вони жартують (наприклад, в останньому сюжеті хлопці показували мені сухпайки, жартували), а ти знаєш, що за годину вони сядуть в свій БТР і поїдуть на передову. І ти розумієш, що можеш більше ніколи їх не побачити. Але я скажу, що те, що наше керівництво АТО і всі ці військові вважають, що все це не треба показувати і це всім тільки нашкодить, - це неправильно. Треба показувати живих людей! Які воюють, які пішли захищати. Цих людей мають бачити, це не має бути армія безіменних незрозуміло кого. Ми чуємо: «20 загиблих», «10 згорівших в танку». Якихось незнайомих людей з якоїсь незнайомої роти. Ні, це Вітя, Вова і Стьопа, у одного були діти, у іншого сестра, третій любив малинове варення, і за всіма ними хтось зараз плаче…

- Коли це усвідомлюєш, що відчуваєш  - жаль, злість, ненависть?

- Звичайно, є відчай і ненависть, але коли бачиш, що люди вмирають, починаєш думати: «Блін, що-небудь, тільки не це, тільки щоб вони не вмирали». Хоча я, звичайно, таких поглядів, що нічого не можна віддавати і треба воювати.

hromadske.tv, Настя Станко

«Напевно, жінці не місце на війні. Але я зараз не говорю про таких, як Надія Савченко»

- Вражає, скільки наших журналістів-жінок там працює. 

- Так. Настя Береза, Катя Сергацкова – я з нею в Донецьку була… Мені здається, що жінкам легше працювати там. Розумієте, до тебе і з боку сепаратистів ставляться поблажливіше, і з боку армії також. Тебе не будуть проганяти, ти завжди можеш впасти на жалість, просити. Але, з іншого боку, ти прив’язуєшся до людей, переживаєш за них – це грає негативну роль. Та мені здається, що жінки привозять кращі репортажі з зони військових дій, ніж чоловіки. Я, наприклад, завжди шукаю людські історії. Погано розбираюсь в війні, військових діях і я би швидше зняла не як стріляють чи воюють, а історії тих, хто стріляє і воює. Це більше вражає, ніж просто стрілянина.

- Не було зневаги до вас - мовляв, чого ви, жінка, приїхали сюди працювати?

- Та ні. Хлопці вже постійно сміялися, як бачили мене.

- Під час роботи у військовій зоні у вас не було відчуття, що ви зайва, відволікаєте присутністю і питаннями людей, які займаються серйозною справою?

- Звичайно, іноді було. Найгірше, коли дзвонила комбату і чула, що там стріляють. Він мене майже матюкав. Але я вважаю, що моє діло теж важливе і намагалася пояснити це всім там. Казала, мовляв, ви безіменні солдати, яких ніхто не знає, не допомагає і не поможе, крім ваших рідних і знайомих. А про тих кожного дня показують, що вони геройські ополченці, а ви - просто безіменна і безпощадна армія карателів. А ви не такі, і я це покажу. Крім того, після цих репортажів мені писали чоловіки, які теж хочуть іти в «Айдар».

- Як взагалі змусити людей розмовляти там на камеру – і військових, і мирних жителів?

- У мене майже не було таких проблем. Наприклад, в Донецьку я приходила на блокпост ДНРівців, давала 20 гривень і питала, що мене цікавило. Знімати нікого не можна було, але поза камерою вони мені все розказували: яка в них зброя, що їм привезли два «утеса» і так далі. Я прикидалася, що дуже співчуваю їм і хочу допомогти. Взагалі, там так: якщо є наказ – тобі не дадуть знімати, як нема – люди нормально спілкуються. Мирні жителі не дуже хочуть спілкуватися на камеру, але їх можна зрозуміти: наприклад, в Щасті люди не знають, хто буде у них через день – вернуться ті, чи будуть ці – хто буде карати, що вони сказали щось не так. Тому все, що можна з них взяти – «Ми за мир». 

Є така думка, що всі жителі Донбасу – подонки і підтримують сепаратистів. Я скажу, що без місцевих жителів наша армія не вижила б ніколи – якби вони щодня не приносили їм їжу, ліки, не возили передачі з усієї України… В Сватово, наприклад, перукарки безкоштовно стрижуть всю армію, жінки шиють хлопцям розгрузки, мер допомагає...

hromadske.tv, Настя Станко

«Виглядає так, що керівництву, загалом, байдуже, генералів ніде немає – раз приїхав якийсь генерал в супроводі двох БТРів і поїхав, навіть на передову не їздив. Хлопці там самі воюють, в цих кедах порваних, нікому вони не потрібні. А генерали «воюють по підвалах»

- Ви бачили за цей тиждень під Луганськом хоч одного свого колегу?

- Ні. До речі, ще хочу сказати: багато хто пише мені в соцмережах, що не варто показувати солдатів і що жінка на війні – це не до добра. По-перше, я там явно не перша жінка, а по-друге, коли мені кажуть, наприклад, що я розкриваю таємниці блокпостів – так це все блокпости, які зайняла наша армія після сепаратистів, тобто вони чудово знають про їх розташування, бо самі там стояли місяцями. Здається, за цією величезною військовою таємницею, про яку всі кажуть, хочуть приховати війну, жертви, співчуття до цих жертв. Це трохи неадекватно, що моїх колег, які працюють в величезних ресурсах типу Аgency France Presse або Reuters, антитерористичний центр теж кладе головою на землю: «Як ви смієте тут знімати?» Для прикладу: подивіться, скільки відео виклали сепаратисти після боїв під Луганськом! Про полонених, про жертв, про те, як прийшли на світанку мінятись тілами… У нас же в армії не знімеш жодної історії, все заборонено. Журналіст може нормально працювати тільки з такими добровольчими батальйонами. Мені здається, що все це – просто якасть тупість і безалаберність, тому що генералів, які раніше ходили в лакованих туфлях і займались хабарництвом, зненацька застала війна і вони не знають, що робити. І поки від однієї людини, яка взагалі не розбирається в ситуації, інформація доходить до іншої, яка так само не розбирається, потім до третьої, четвертої – так воно все довго йде. Наприклад, коли «Айдар» зайняв Щастя, у них тривав бій з першої ночі до сьомої ранку, і аж – о, диво! – о десятій приїхали танки! Неважливо, що все вже закінчилося і хлопці вже зайняли місто. 50 людей, майже врукопашну, з одним автоматом на двох і ручними гранатами воювали проти 200 людей. Чого так? Міноборони говорить, що «Айдар» пішов в самоволку, а я знаю, що насправді на них напали з тилу на блокпосту. Звичайно, айдарівці контратакували, погнали сепаратистів назад – і це вважається, що вони порушили наказ, розумієте! Рішення приймаються дуже довго, тому армія здебільшого не воює, а сидить і чекає, спить і їсть… Я вважаю, все можна було зробити набагато швидше, і не було б таких втрат.

Уверена, что Настя поедет к солдатам еще не раз и обязательно откроет зрителю новых героев, как сделала это с «Айдаром»... Станко, вы действительно «обезбашенная», но, пожалуйста, берегите себя!

Фото - Иваннa Зубович, facebook.com

Обнаружив ошибку, выделите ее и нажмите Ctrl + Enter

Новости партнёров:

Loading...