«Мы аплодировали экрану, забыв о том, что музыканты нас не слышат»... Фан-показ концерта-киноверсии «OE. 20 LIVE IN KYIV». Эмоции

Ждете концерт-киноверсию «OE. 20 LIVE IN KYIV»? И я жду. А настоящим фанатам культовой украинской группы в среду выпала возможность посмотреть первую часть проекта, который 26 февраля наконец начнут крутить в кинотеатрах.

Кинотеатр «Правда» на FILM.UA был набит под завязку. В ожидании показа больше сотни фанатов занимали себя всевозможными активностями - от чекинов и селфи на фоне изображения любимой группы до викторины и пения с участником «Голоса страны-4» Игоря Скаржинца. Дальше - просмотр первой части киноконцерта и океан эмоций. А в конце всех присутствующих ждал сюрприз - премьера концертного клипа «На небi».

Для тех, кто не смог попасть 11 февраля в «Правду», но очень хочет ощутить атмосферу этой встречи, публикую эмоциональный рассказ гостьи фан-показа. Остаться равнодушным невозможно:

«По чорному небі між зірок повільно суне космічний корабель у формі літери «О». На ньому 75 000 пасажирів, не рахуючи екіпажу, і одна збіса відома команда замість двигуна і ракетного палива. Його освітлення - 75 000 увімкнених екранів мобільних телефонів. Його опалення - 75 000 гарячих сердець, що у шаленому ритмі переганяють скипаючу кров.

Я заплющую очі, аби ця картина викарбувала під моїми повіками, і вогненна літера «О» залишається там палаючим контуром.

Цей корабель називається НСК «Олімпійський». В подорож вирушив теплого вечора 21 червня, а мою заблукалу душу наздогнав аж у лютому прийдешнього року.

Команда на його борту - славнозвісні «океани» - гурт «Океан Ельзи». Вони по мою душу прийшли набагато раніше. І давно забрали її собі.

І в той вечір у небо рушив не один справжній океан.

Якщо оцінювати з точки зору «правильної» фанатської любові - фанат з мене ніякий. Я не назву ані першого складу гурту, ані кількості випущених за весь час їх існування альбомів. Я не знаю, яким був їх перший гонорар і як називається місто, в якому вони виступали вперше. Я просто слухаю їх музику. І ніяковію на вікторинах, типу «Хто краще знає біографію Славка Вакарчука», ничкуюся по темних кутках, і дивуюся з того, як я тут опинилася.

Не можу надивуватися і тому, як, гм, шість годин тому опинилася узалі української кіностудії FILM.UA Group серед ще приблизно сотні фанатів, операторів і фотографів на закритому передпрем`єрному показі фільму «ОЕ20LIVE». З тими-таки вікторинами для «справжніх» і відчуттям, що я тут чи-то дурна і випадкова щасливиця, чи-то помилково засланий козачок. Ким засланий, неясно. Але відчуття було.

Народ тусувався, народ веселився і щиро радів. Народ фотографувався, логінився, чекінився, постив фото у інстаграм з правильними хештегами, і радів ще й з усього цього. Хоч пісню пиши.
Сестра біля мене закопалася по вуха у свою арафатку і ховалася від камер, як справжня підпільна знаменитість.

А потім був маленький кінозал. Три хвилини вступного слова. Три хвилини трейлеру іншого нового фільму, як і водиться в усіх кінотеатрах. Навіть маленьких.

А потім весь той кінозал накрило хвилею. Неймовірною, чистою, потужною хвилею музики і слів, що випліскувалися з екрану на межі реальності і сну. Чіткість ліній, близькість очей кольору чаю і білої сорочки з мереживним чи-то тисненням, чи-то візерунком - шалена енергія пана Вакарчука, сконцентрована у енній кількості кінокамер, записана, змонтована і вилита на екран. На наші бідні фанатські голови. Бідні, але збіса щасливі.

Мені не пощастило так, як сестрі. Вона була у той вечір у «Олімпійському». Вона була серед тих тисяч сердець і вогників мобільних телефонів. Вона вирушила на тому кораблі у ту подорож, з тими піснями, з тими емоціями.

Але у цей вечір, у цьому кінозалі я відчула себе так, ніби тоді була з нею.

Бо енергетика виривалася з тих монтованих-оцифрованих кадрів, накривала всіх і дерла шаблони на клоччя. Бо ми співали разом. Ми танцювали разом. Ми дихали разом і аплодували. Аплодували білому екрану, геть забувши про те, що ті драйвові, далекі музиканти з космічного корабля у липні не можуть нас чути. Нам було байдуже. Бо ми любили їх. За кожне слово. За кожен подих. За те, що вони є.

Я не майстер сухого журналістського слова. У моїх текстах занадто багато емоцій. Але я не можу писати сухо про те, що раз по разі рятує мене від депресій, від сірості, від буднів, від страхів, коли починає нагрібати. Я просто слухаю цю музику і хочу жити. Аби колись створити щось, хоч трішечки подібне до пісень «Океану Ельзи».

І, так, панове. Цей фільм розірве публіку на дрібні-дрібні шматочки.

Змило на дно ангельський сад. Хочу назад...»

Добавить нечего. 26 февраля, во всех кинотеатрах страны.

Фото - PR-служба FILM.UA