Приключения украинцев в Японии. Рассказывает Катерина Котенко

Когда стала поступать первая информация о землетрясении в Японии, немногие из нас обратили на нее внимание. Но вот в новостях появились видео с мест катастрофы, и до нас постепенно дошло, каковы ее масштабы. Появилось ощущение страха за тех, кто попал под раздачу судьбы. Но особенно живо я прочувствовала ситуацию, когда прочитала на Фэйсбуке просьбу Катерины Котенко, исполнительного директора Индустриального Телевизионного Комитета, помочь ей добраться до аэропорта. Теперь ни катастрофа, ни люди, в нее попавшие, уже не казались мне такими отдаленными.

У себя на страничке Катя писала, что они с мужем и друзьями не могут добраться до аэропорта, чтобы попасть домой – и просила о помощи. Слава Богу, ребята уже дома, но чего им это стоило! Я немедленно позвонила Кате и расспросила ее обо всем произошедшем. Вот, что она рассказывает о своей злополучной поездке:

«В п’ятницю близько 14.30 за місцевим часом стався землетрус. Це був передостанній день нашого перебування в Токіо. Ми його відчули. Взагалі ми їздили відпочивати з моїм чоловіком і ще однією сімейною парою – Лєна Мартинова з Українського Медіа Холдингу зі своїм чоловіком. Землетрус відчули, коли були в торгівельному центрі.

Найпроблематичнішим було те, що якраз за 10 хвилин до землетрусу ми розійшлись з чоловіком в різні сторони і домовились зустрітись за пару годин на певному місці. Я звернула увагу на групу японських школярів, які ніби завалили стенд з одягом. Я ще й подумала, чого це виховані японські діти так себе поводять. Через долю секунди стало зрозуміло, що сиплеться все довкола. Стенди з одягом, звук розбитого скла. Незрозуміло, що відбувається. Дійшло, що це землетрус. Землетруси взагалі часте явище в Японії . Ми обговорили це з місцевими – в середньому три рази на місяць їх трусить, і це нормально. Це находило такими хвилями, декілька секунд трусило, потім переставало, потім знов трусило…

 

 

Через декілька хвилин після того, як почало трусити, люди, які працювали в торговому центрі, почали показувати знаками, як ми маємо себе поводити: ставати у двірні пройоми або залазити під столи. А в мене в голові лише була думка, як дійти до місця зустрічі з чоловіком. Сильно трусило, йти було неможливо. Але, тримаючись за стінку, я перебіжками добігла до місця зустрічі. Мені вся японці показували, що бігти не можна. Біжучи, я пробувала набрати чоловіка. Мобільний зв'язок не працював - він зразу ж пропав. Через добу нам вилітати з Токіо – і мобільний зв'язок ще не повернувся. 95% мобільного зв’язку, як оголошували по японському телебаченню, не включилось.

Зустрілась з чоловіком, і мені стало легше. Я обернулась і нарешті побачила, що відбувається навколо. Картинка, як в кіно… Токіо складається з величезної кількості хмарочосів. Вони відхилялись від своєї осі, цікаво рухались, одні нахилялись, інші їздили поверхами. Кожну секунду думали, що вони от-от обрушаться.

Більшість японців, здавалось, навчені, що треба робити в такій ситуації. Вони все нам показували. Не було ні криків, ні метушні. Це вразило. Не було і мародерства. Всі магазини, офіси були відкриті, валялись коштовності, але ніхто нічого не чіпав. Весь час, як ми були в Токіо, ми не бачили людських жертв. Наскільки я зрозуміла, в Токіо не було так жахливо, як по всій Японії.

"В Токіо не було так жахливо, як по всій Японії"

Зрозуміли ще, що землетрус – це не просто, коли тебе хитає вправа-вліво, а тебе ще й може підкидати на рівному місці. Бачили чорні клуби диму на горизонті. Це було через хвилин десять після того, як почало трусити. Увімкнулись гучномовці, які японською диктували, як себе поводити. Деякі автомобілі зупинилися, деякі потихеньку їздили.

"Бачили чорні клуби диму на горизонті..."

Всіх-всіх людей повиганяли з будівель на вулицю. У більшості в руках були мішки з засобами для першої допомоги. Декілька годин всі просто стояли на вулиці, нікого нікуди не пускали. Ми були недалеко від нашого готелю. Ми дійшли до нього і вже там чекали, поки нас пустять. Токіо саме не постраждало від цунамі – лише від землетрусу, але транспорт перестав ходити. Метро не працювало, лише електрички по місту. Закрили хайвей і дороги на естакадах. Наші друзі були за 10 кілометрів від нас. 10 годин вони чекали в черзі до таксі… Їм видали номерок 657. Добрались до нас, і ми вже всі почали вибиратись…

Дуже довго ми шукали спосіб, як дістатись до аеропорту. Ми перебували на штучному острові і були відрізані від транспорту більше за інших. Оголошено було, що таксі не працює, бо закриті дороги. Почали шукати знайомих з машинами – зрозуміли, що так теж не вийде, бо дороги знову ж таки перекриті. Думали, що відкриють експрес, який забезпечує транспортний зв'язок між аеропортом і містом. Але до того часу, як ми виїхали, його не відкрили.

Ми поїхали в метро. Зайшли за 6 годин до рейсу. Трагедія стартувала в п’ятницю в обід, їхали ми наступного дня о 6 ранку. В 13 у нас був рейс. В цей час були не всі лінії метро відкриті, тільки деякі. Ми розуміли, що це наш єдиний шанс. В цей час ми почали дізнаватись, що взагалі відбувається в Японії. Це було набагато жахливіше того, що відбулось в самому Токіо. Ми переживали.

За 5 годин 6-ма різними електричками ми таки дістались аеропорту. Питали в людей, як доїхати. Добре, що ми не залишились чекати на відкриття експресу. Бо люди, які залишились, на літак не втрапили, експрес так і не відкрили. Наш напівпустий літак про це теж свідчив. Нас летіло 27 людей, усі вони добирались метро по 5-6 годин, як і ми.

Якщо казати про відчуття, то підчас землетрусу було незрозуміло що. Коли почало далі сипатись і труситись все довкола, стало зрозуміло, що це не жарт, і неможливо сказати, коли це зупиниться. Страшніше стало, коли зрозуміли, що мобільний зв'язок не працює, і консульство України в Японії нічим не може нам допомогти. Стало страшно, коли зрозуміли, яке жахіття трапляється по всій Японії, не тільки в Токіо. Добре, що весь час у нас був Інтернет, світло, працювали електроприлади.

Я зараз дуже переживаю за японців. Ці мужні люди, які живуть на землі, на якій це трапляється постійно, для мене перейшли в розряд самих мужніх. Як вони поводяться, як під час трагедії допомагають один одному… Це варто поваги.

 

Вот так из всей истории с Катей и разговора с ней я поняла, насколько един наш мир...

 Думаю, що мої азійські тури закінчились. Це був мій перший. Але допоки я буду пам’ятати, що трапилось, в Азію не поїду».

МедиаНяня.

Фото Катерины Котенко, Images.google.com