Кузьма Скрябин: "Богуцький не дасть, а Княжицький дасть"

Вчера в ресторане «Парадиз» состоялся концерт группы «Скрябин» в рамках  проекта «Тру-ла-ла».  Паша Шилько (Гала-радио) в качестве конферансье знакомил зрителей с историей «Скрябина», а Кузьма помогал ему вспоминать  прошлое. Острякам на язык попали самые интересные персонажи отечественной эстрады.  Из-за того, что оригинальный говор Кузьмы трудно переводим, читайте самые увлекательные куски из его диалогов с Пашей без изменений.

Павел Шилько встречал гостей

Фагот прибыл одним из первых

Поющая Руслана Писанка тоже пришла

Небритый Антон Лирник с другом

Самый маленький фанат Кузьмы

Паша:  Вспомнил одну историю - много лет назад ты выступал в Харькове на открытой большой площадке, и так вышло, что это выступление совпало с началом моей карьеры в шоубизнесе.

Кузьма: А под сценой одна моя мама?

Паша: Народ такой стоит и типа хлопает. А потом Кузьма такой: «Алло, Харьков, вы Харьков или якэсь село грьобаное?» Харьков сразу такие «О-о-о-о-о». Кстати, есть тут «девяностники»?

Кузьма: Що ти маєш на увазі, розшифруй.

Паша: Люди, которые помнят украинскую музыку девяностых. Украина начиналась, когда супер-хиты были: Александр Пономарев «Зранку до ночі бачу те, що бачу», в те времена была «Терретория -А» - убийство такое.  С этого начиналось все в Украине. Потом была Ирина Билык «Ти мій», Ани Лорак - первые песни. Тогда у меня был диск в картонной коробочке, там было несколько песен. И я помню, в году так 97-ом я его включал в эфир и говорил: «Зараз на Гала-радио Скрябин, «Птахи».

Кузьма: Ти не уявляєш, з якою рожею я то слухав. Тоді взагалі було рідкість почути себе по радіо. Ще менше ніж зараз крутили. А я тоді дома сиджу і слухаю пісню свою. Відкриваю записник і дзвоню всім: «мамо, включай Гала-радіо, мене крутять». Поки пісня йде, я всіх обдзвонюю.

А дальше была песня, из тех далеких времен.

Паша: Ты знаешь, я только сейчас понял, что на тебе джинсы «Wrangler», такие же, как я купил в Берлине за  двадцать семь евро. И я понял, что ты реально не любишь черный цвет.

 

Кузьма: То ти не знаєш місця.

Паша: У тебя дешевле вышло?

Кузьма: Конєчно. Вони з Атланти, моя Свєта кожен день викидає по кілька пар. Я їх по вісім доларів брав.

Паша: Значит, немцы обманули меня. Сколько на тебе максимально в долларах одежды бывает?

Кузьма: В мене є один костюм, котрий Кондратюк мені купив на фінал. Але таку мавпу неможливо показувати.

Паша: Баксов семьдесят?

Кузьма: Нєт, там якийсь серйозний костюмчик. Я в нього постійно то не можу влізти, то можу.

Паша: Это нормально, ведь от Кондратюка.

Кузьма: Він сучара мені якийсь свій подарив.

Паша: Я помню, у него было три костюма. А потом смотрю, осталось два. Это не тот? Черненький? Мы когда-то делали с ним один проект, он пришел, а я ему говорю: «Игорь, у вас пиджачок симпатичный», а он мне потом восемь раз сказал, что это Гуччи, как бы случайно. Я тебя хочу попросить песню, которая я считаю, была второй твоей переломной песней, ты, конечно же, не помнишь, потому что ты старик.

Кузьма: Зато я помню Битву під Крутами.

Паша: А ледовое побоище не помнишь, 1242 год? А Полтавскую битву?

Кузьма: Ми там були разом з Вітєй Павліком.

Паша: Витя Павлик помнит еще монголо-татар. Оттуда шикидымы и пошли все.

Кузьма: Український народ - то унікальний народ, люблять помити кості тим, кого немає. Ні щоб про Фагота сказати щось. А він якраз пішов, можем і про нього щось сказати.

Фагот:  Я здесь...

Паша: Давай про Фагота что-то скажем?

Кузьма: Нє, я про Фагота говорити не буду, тому що я їх колись с Пономарьовим рознімав, чи то пробував рознімати, на Таврійських іграх вони пробували битися, а я тіпа вдавав рознімаючого. Короче, я получив більше всіх. Я літав. Ті два бугая кидали мене як м'ячик тенісний. Я то з люстрою на голові, то з картиною, а вони лютують.

Паша:  Это я тебя к песне «Мовчати» подвожу. Скажи что-нибудь и про Билык, мы ей обязательно передадим. Все же думают, что она тебя... приобщила к песне.

Кузьма: Була біда тотальна, в мене десь так місяць шостий підряд тупо не було, шо їсти дома. Якраз Пасха була, у мене два яйця. Якийсь алкоголік подарив. Мала моя лазить в таких колготках, як я лазив. Солом`янка, двокімнатна квартира, ондатри якісь бігають, під обоями щось шумить, якась жизнь.  Я тоді сів і подумав: «Дядя, а ти лох, ти десять років переконуєш себе, що чогось добився». Я спалив свою телефонну книжечку в мусорніку на кухні, хильнув трохи за затянувшеєся дитинство, тому що я знав, що в мене мама і тато, а ще дві каністри солярки, і я завжди зможу дотягнути до Львова. Значить, хильнув, взяв трубку і всіх тих, кого рахував ворогами, всіх послав.

Паша: Что Билык в первых рядах в твоей записной книжке?

Кузьма: Не в тому діло, на Оболоні, з другої сторони Києва Біличка народила сина. І тоже якось з кар'єрой не в`яжеться. І ми разом з нею зустрілися в якомусь крутому магазині. Ми ж хотіли показати, що ми круті. На Солом`янці, «Європа дом» називався, типа, валютний магазин. Зустрів Біличку, подивився на неї, а вона ж - моє відображення. У нас співпав той кризис.  У мене - тридцяти, у неї - двадцяти років.

В той же день у ночі я лягаю спати, і мені сниться фраза, чотири п'ятнадцять на годиннику -  «давай виключим світло і будем мовчати, про те, що не можна словами сказати»... Таких слів я ще не придумував.

Показав пісню дружині, а сам по карманах, дєнєг-то нема. А кліпи тоді коштували ого-го. Я звоню до Іри, кажу: «Іра, в мене пісняра така, давай кліп знімемо». Вона каже: «До Юри сходи». Чомусь тільки з нею хотів то зробити.

Паша: Кто ходил к Никитину?

Кузьма: В Юри в той час були одні туфлі, но, блін, офігенні туфлі. Він прийшов в тих туфлях до мене на стрілу, в ресторан «Корона». Перетерли все, Юра вийшов з ресторана за п'ять мінут переді мною, щоби я лишився з тим рахунком. Він собі чуток перекусив, а я дурак по скромності даже нічого не попробував.  Ми домовились скинутись по десять тисяч. Я сиджу, головою махаю, а сам думаю, де гроші взяти. Слава богу, що в мене є такий друг - Микола Княжицький. Я прийшов до нього - знав що треба йти до нього. Знав, що Богуцький точно не дасть, Бебешко запише, а гроші не дасть. Прихожу і кажу: «Коля, я ніколи не просив, а зараз треба ці десять тисяч. Я тобі віддам, не знаю, як, але віддам». Він витягує, я як загіпнотизований беру ту десятку, я ніколи таких грошей в руках не держав. Виходжу, сажусь в таксі с тою котлєтою, таксист побачив, що в мене такі гроші, почав щось комусь строчити на пейджер...

Паша: Тут не все знают, что такое пейджер.

 

Кузьма: Пейджер, то мобільний телефон, який только смс лобав. Короче, ми записали ту пісню. Знімати той кліп взяли Вітю Прідувалова. Він знімає такі епохальні штуки. Раз в сорок п'ять років, але завжди епохальне.

Вітя придумав феноменальну сцену, каже: «Ви будете фактично трахатися, а я буду знімати, ніяких синхронів, нічого». Всьо би нічьо, но в той день до Іри Білик, а знімали ми в її квартирі, вселився Діма Коляденко, перший день. Діма, как мужчина жосткий, видувався з шістнадцятого етажа нєсколько раз.

Паша: Это, когда он еще любил Билык?

Кузьма: Он начінал только. По-моему, то Іра єго любила.  А ми приступаем, всьо бабки, дорогая пльонка. Прідувалов з «Чівасом» ловить ракурси, а в мене такий зонтік в штанах. Я не знаю, як повертатись до об'єктива, щоб не нарушить кадр. І тут приходить Діма Коляденко з мандаринами. І зразу, з шістнадцятого поверху задній кульбіт і полетів. Прийшов десь через годинки дві, а ми продовжуємо. У мене вже навіть зонтіка нема, задовбався, фізіологія. Діма з квітами, а ми дальше. Короче, я схавав пару букетів, а кліп пішов кльовий. В мене вісім версій є, від самої легкої, яку по тєлєку показували, до тої, що ми тільки з Прідуваловим дивимось.

   

А дальше Кузьма пел, и надо отметить, зал ему в этом очень помогал. Когда «Скрябины» играли последнюю песню, зрители достали зажигалки,  мобильные телефоны и и осветили сцену. Вот такой у Кузьмы получился концерт в стиле «Тру-ля-ля».

МедиаНяня.

Фото Михаила Койфмана.