Світлана Пиркало: «В Британію приїжджаю, то там я – просто принцеса, тільки маленького зросту»

Світлану Пиркало, журналістку та письменницю, в Києві побачити  можна нечасто.

Більшість свого часу вона проводить у Лондоні, де працює в Українській службі Бі-Бі-Сі. В останній  приїзд Пиркало до України мені вдалося зустрітися з нею на каву, поговорити про те,чим вона сама  відрізняється від Забужко,  чому нещодавно розійшлася з американським чоловіком, і якими мають бути українські ток-шоу.

- Світлано, ви б якою богинею воліли стати: Афіною, Афродитою чи Герою?

- Афіною, звичайно. У Афродити така вузька спеціалізація, вона дещо западлістка. Не те, щоб западлістка, але ж вона почала Троянську війну. Вона такий персонаж непевний. А Гера взагалі сука, між нами кажучи, полнєйшая. Тобто ясно, що бути одруженою за таким чоловіком теж не мед: то він на лебедя перетворився, когось трахнув, то він на бика перетворився...  Я розумію, що за таких умов у певний момент почнуться якісь неврози, звідси й неадекватна поведінка, але ж все одно ця богиня без жодних рамок. А от Афіна, ну вона теж іноді щось там гарячкувала, але ж принаймні вона богиня мудрості.

- Психологи кажуть, що ці архетипи відповідають основним трьом типам жіночого характеру. Обираючи Афіну, ви відносите себе до «цнотливих богинь». Вони начебто більш незалежні, ніж інші два типи...

- Я дуже незалежна, дуже люблю, щоб все було зрозуміло і логічно, більш-менш нормально. У випадку Гери, до речі, ми ще говоримо про тип матрони, про матір роду, про людину, яка все контролює.  Мене до такого не тягне. Я сама по собі.

- Ви продовжуєте збирати український сленг?

- Ви знаєте, я довго цим не займалася, але нещодавно почала думати про те, щоб відновити ці дослідження. Тому що потреба є, і у нас не так багато дослідниць,які цим займаються  (все це жінки, чомусь так вийшло). І от, коли мене запросили прочитати лекцію про український сленг у Кембріджі, де вже кілька років діє центр українських студій, я подумала, що це гарний привід відновити знання про сучасний сленг. Я поговорила з друзями, порилася в інтернеті, знайшла деякі підбірки, які люди спонтанно створюють. Зараз же чим відрізняється ситуація від тої, що була 12-13 років тому? Безумовно тим, що є інтернет - люди спонтанно, на живих журналах та інших спільнотах починають обмінюватися сленгом - хтось згадав якесь слово смішне чи веселе, чи влучне, і пішло.  Особливо це стосується комп'ютерного сленгу, звичайно. Його можна просто в інтернеті знайти, сидячи в Лондоні. Але ясно, що, якби я хотіла зайнятися польовими дослідженнями іншого, не комп'ютерного сленгу, то довелося б їхати в Україну і провести певний час в цьому середовищі.

- Які останні знахідки вас вразили?

- Говорячи про комп'ютерний сленг, я процитую слово «дуля». Це CTRL+ALT+DEL. Це три клавіші, які ви натискаєте, щоб вийти з системи, перезавантажитися. Це фігура з трьох пальців, тому хтось прозвав її «дуля».

- А де межа між сленгом і матюками?

- Цікаве питання. Перш за все, чи вона взагалі  є?  В англійській мові визначення сленгу таке:  «Сленг - це все, що не є нормативною лексикою». Тобто, матюки, так само. Ясно, що вони виділяються в якусь ще категорію. Це інвектива чи лайливі слова, вони є чітко табуйованими в засобах масової інформації. В українській мові ми виділяємо цю інвективу  лексику в окрему категорію.  Тому, в принципі, якщо сленг - це все, що не є нормованим, то з якоюсь натяжкою до нього можна зарахувати і матюки. У  всіх словниках англомовного сленгу, які в мене є, слово «fuck» десь обов'язково є. Але ми всі знаємо, що  «fuck» - це матюк.

- Ви у свій словник матюки не брали?

- Hі. Це дуже цікава і глибока тема, яку треба досліджувати окремо, тому що матюки дуже табуйовані.  А табуйовано що? Все, що сакральне, все, що важливe, все, що викликає сильні  емоції.  Там ще треба говорити про психологію, про соціопсихологію, а це все треба окремо досліджувати, тому я їх не брала. Крім того, я цим займалася в університеті і, якщо я не помиляюся, мені здається, що там, де справа йшла про саме матюки, то треба було якийсь окремий дозвіл брати, чи ще щось, і це б ускладнило процес.

- Слово «тьолка» - це матюк чи сленг?

- «Тьолка»  - це сленг. Матюки визначити легко: ми знаємо п'ять слів, які є їхньою основою, вони загальновідомі. І дехто до цих п'яти зачисляє ще слово «му*ак».  Для мене це... ну му*ак, то й му*ак, а є дослідники, які зачисляють його саме до матюків, до oбсценної лексики.

- Оксана Забужко стверджує,що вона не хоче «опускати» лексичний рівень своїх текстів до рівня читача. Мовляв, нехай читач тягнеться. У ваших текстах мова дуже наближена до тієї, яку  ми чуємо  в побуті, якою говоримо. Це такий хід? Ви хочете бути з читачем на рівних?

- Як мені здається, між мною і Оксаною Забужко різниця така: вона дуже багато вживає діалектизмів і застарілих слів, я  їх рідко вживаю. Вона дуже сповнює свої тексти словами, які вона хоче врятувати. Я раніше думала, що вона так робить лише на письмі, але зараз знаю, що насправді вона і прямою мовою так говорить. Діалектизми, архаїзми, іноземні слова, які  хоче запровадити в українську мову, - Забужко все це використовує у своїх текстах.  Так само вона використовує нецензурну лексику і сленг. Тобто, справа не в тому, що вона не хоче от тим «брудним», що всі говорять, не говорити. У неї матюків, можливо, не менше, ніж в моїх книжках, а то й більше. Просто, різниця в тому, що вона в одній книжці формує дуже багато різних задач: і формує якусь українську національну ідею, і рятує застарілі слова,які на межі вимирання, і так само ще запозичує слова, і розповідає історію, яка часто потребує ненормованої лексики, суржика, сленгу і лайки. В одній з її книжок, про Лесю Українку, є таке слово "виволанці". Що це за виволанці? Мені зрозумілішим був французький еквівалент, який вона тут-таки надала в дужках. Ось у цьому сенсі вона не опускається до рівня читача - скільки з її читачів знають, що таке виволанці? Я спеціально не кажу, що це.

- Мій стиль - це писати так, як я говорю. Це не я вигадала, не лише я це роблю. Ясно, що це багато письменників використовують, у тому числі, й Забужко; просто я говорю по-іншому. Це та мова, якою я б спілкувалася з кожною людиною. Я теж іноді використовую довгі слова, бо вони потрібні в контексті, але я не ставлю перед собою окремого завдання збагатити українську мову. У Забужко буває, що речення починається на одній сторінці, а закінчується на третій. У мене речення простіші й коротші. А в неї речення складносурядне, яке переходить в складнопідрядне, а там ще якийсь зворот, там коми, а потім дужки, а в дужках ще примітка. Тому її стиль виглядає складнішим. Тобто, справа тут і в синтаксисі, а не лише в словниковому запасі. Але знову ж таки, Забужко так насправді й говорить. Скільки разів я з нею спілкувалася - в неї такі складні синтаксичні конструкції і в голові складаються в процесі творення мовлення. Вона говорить, і ти чуєш дужки і крапку з комою.

- Вас іноді в інтерв'ю представляють, як «культову українську письменницю». Де ось ця межа «культовості» і «некультовості»?

- Що таке «культовий» взагалі? Той, що не масовий. Культове кіно - це те кіно, яке має кількох фанатів, а народ про нього нічого не знає. Я була, як на мою думку, в категорії культових письменників років 6-7 тому, коли в мене вийшла книжка «Зелена Маргарита». Вона вийшла невеличким накладом, і справді, її знало не дуже багато людей, але ті, хто знав, тащилися, і я от тоді й була «культовою» письменницею. Потім у мене вийшов ще один роман «Не думай про червоне», його видав «Факт», потім  ще кілька разів перевидав. Потім я ще написала книжку про подорожі,  харчі і менталітет, яка називалася «Кухня егоїста», вони видали і її. І тоді я перестала бути культовою. Мене стало легко купити в книгарнях, і мене почали знати більше людей,  я почала з'являтися в пресі,  почала вести програми на Бі-Бі-Сі. А тепер я знову перейшла в розряд культових, тому що всі мої книжки розпродані, купити мене неможливо. Я навіть підходила у видавництво «Факт», вони мені сказали: «Та ви що, пані Світлано, у нас вже все розпродано, у нас нічого нема на складі давно». Так що я тепер знову культова, така незбагненна, невловима українська письменниця, книжок якої ніде не можна купити.

- Яку б зі своїх книжок ви б порадили прочитати пересічному британцю, який хоче дізнатися про «загадкову українську душу»?

- Думаю, що британцю я б порадила, якби мала це англійською, «Не думай про червоне», бо її сюжет - на зламі двох цих культур: там є щось і про Україну, і про Британію. Я її писала, думаючи, що я її колись перекладу, і вона буде зрозуміла всім. Вона, може, й зрозуміла всім, але її зараз перекладати немає сенсу, тому що вона вже застаріла: там описані конкретні події, але не аж так добре описані, щоб їх зараз перекладати. Розумієте, я, може, письменниця не найгірша в світі, але сказати, що я там якийсь Борхес  чи Хемінгуей,щоб я свої книжки перекладала через 5 років,  то мені самій це вже нудно. Може, я ще напишу щось таке, що буде цікавим західному читачу, але... Є мої маленькі колонки, які я пишу в газеті «По-українськи». Я кілька з них переклала, і Британська Рада випустила збірку, вона називається «Лишається півподиху». Це тексти 5 українських прозаїків, в тому числі і мої, англійською мовою. Там так само є ще Катерина Хінкулова, моя колишня колега по Бі-Бі-Сі з Лондона, і ще троє українців: Любко Дереш, Ірена Карпа та Остап Сливинський. І от ті колонки, які в основному про дитинство, про 70-80-ті роки, про Полтаву, село і ще щось таке, як я закохувалася в однокласників, от воно знаходить відгук у людей, яким я його показую, тому що це універсальні історії. Про те, як 10-літня Свєта закохалася в 10-літнього Серьожу, то це зрозуміло і англійською мовою.

- У вас буває професійна заздрість?       

- Безумовно.

- Кому ви заздрите?

- Всім, хто гарно пише. Знаєте, до кого в мене є професійна заздрість? До Віталія Жежери, це такий колумніст, який пише разом зі мною в газету «По-українськи», він дуже гарно пише. В нього деякі колонки є, ну, просто геніальні. Читаєш і думаєш, - «Ну як це людина може так написати?».  Коротко, ємко, страшно, сумно..

-  Що є об'єктом заздрості: зміст, ідея, форма...?

- Переважно зміст. Я поясню, в чому різниця між моїми колонками і Жежериними. В мене, якщо колонка, то там уже цілий роман можна про це писати, бо це,як правило, історія з початком, серединою, кінцем, там є якісь персонажі, між ними якісь конфлікти відбуваються. Це фактично літературний твір, тільки дуже маленький, тому його можна розширяти до безкінечності.  А Жежерина колонка -  до неї ні слова не додасиш і не викинеш, от вона така, як має бути. Вона, як витвір мистецтва, як статуя. Він бачить дерево, воно викликає в нього якусь згадку, після тієї згадки він згадує, що він там має щось зробити, і воно все просте,  як двері.  І не можна пояснити, як саме воно працює, воно якось незбагненно працює. Бо те, як у мене воно працює, воно досить просто і логічно. Сталася історія, і я її описую.

 

- Чиєму літературному смаку ви довіряєте найбільше?

- Ну, перше, що  я хотіла сказати, це нічиєму, але це була б не зовсім правда. До певної міри я довіряю братам Капрановим. Вони чітко відчувають, де є «м'ясо», є сюжет,  зачіпка, не просто  «бла-бла-бла»  якесь на 300-400 сторінок, а чітко знають, коли вони прочитали книжку і побачили в ній реальне відношення до реальності. Вони цінують книжки, написані не людиною, яка сидить і медитує про те,як вона втратила невинність, чи як вона перший раз курила марихуану, і це все на 100 сторінок  - це вже і нам самим нецікаво, людям,які в літературному світі. Хочеться читати щось таке, що відповідає зовнішньому світу. Вони мені порадили читати перший роман Люко Дашвар. Це письменниця Ірина Чернова, якось вона опинилася під таким балканським псевдонімом. Перший роман мене не особливо вразив, але я побачила, про що вони говорять: описані якісь реальні ситуації в селі, кохання між людьми, які не мусять один одного кохати, реакція на це суспільства. А от другий її роман мені страшенно сподобався - «Молоко з кров'ю», і він сподобався також членам нашого журі і став у нас Книгою року Бі-Бі-Сі два роки тому. Це такий приклад  того, що моя думка співпала з думкою Капранових, і ще було пару прикладів, коли вони  казали: «Почитай це, тобі сподобається». Я читала і, навіть якщо мені не подобалося, я розуміла, що це цікаво, що в цьому щось є. Тому що мені, насправді, мало що подобається, бо я просто дуже багато всього читаю.

- Ви читаєте щороку книжки всіх учасників конкурсу Книга Року Бі-Бі-Сі. Їх близько 30. Ви дійсно всі дочитуєте до кінця? Невже перші 20 сторінок повної графоманії не можуть бути показником того, що вся книжка така?

- А ви думаєте, чому в мене такий сумний вираз обличчя?(посміхається). Так, читаю все, хоча не скажу, що дуже уважно. Якщо повна графоманія, то я читаю «по діагоналі». Тобто я не зможу назвати вам ім'я кожної дійової особи, яка там трапилася епізодично, але я читаю, щоб знати сюжет, або просто на випадок, якщо людина іронічно погано пише, а потім раптом починає писати чудово.  У мене є такий параноїдальний страх, що я прочитаю перші 20 сторінок,  а тільки на 80-ій з'ясується, що це новий Маркес, і він просто так приколювався половину цього тексту. Якщо книжка подобається, то я сяду, зроблю собі чаю і насолоджуюся, а якщо не подобається, то я тільки в метро читаю.

- Вам самій соромно за якісь власні тексти?

- Так.

 - За які?

- Не скажу. Бо тоді всі кинуться їх якраз і читати. Ні, сказати, що мені там геть вже соромно, я не можу. Просто мені здається, що я краще почала писати зараз, ніж раніше писала. Інша справа, що я і менше пишу, бо більш чітко усвідомлюю, що могла б іще краще, але мені для цього бракує чи досвіду, чи осмислення  якихось речей. Тому на даний момент я пишу те, що в мене добре виходить, - щотижневі колонки в Газеті По-Українськи. Це ж, насправді, теж літературний жанр. Воно тільки до певної міри є рефлексіями на події сучасності, але в принципі це окрема форма, яку Володимир Рубан  вигадав і її підтримує. Я вже 5 років туди пишу.

- Бували моменти, коли час видавати колонку, а її нема, і не знаєш, що писати?

- Так. Якось мені навіть він завернув дві колонки. Сказав: «Світланко, ти перепиши, будь ласка, за сьогодні, а ми поки що поставимо Андрія Бондаря колонку, яка мала в інший номер іти». Чи це мене засмучує? Думаю, навпаки - це мобілізує. Кажу собі: «Бачиш, Пиркало, фігню написала, думала на шаріка проскочити, так тобі і треба». Тоді ідеї якраз і приходять. Я взагалі в стресі певний час працюю більш продуктивно, ніж без.

- Про що б ви ніколи не написали?

- Не можу сказати,що є якісь такі теми. Думаю, що, навіть, про ті речі, про які мені соромно думати, я рано чи пізно напишу.

- Це які?

- Я не можу сказати, що я зробила щось таке, що мене саму вразило. Тобто я робила всякої фігні багато, але... Ну, все, що боляче, неприємно, або залишило великий слід на  формуванні мене як особистості, воно, в принципі, є чудовим матеріалом, тому що це гостріше переживаєш.  Тому навіть ті речі, про які я роками не говорила, мені здається, можуть стати добрим матеріалом. Це також чудова терапія, коли тебе щось болить, муляє, а ти про нього пишеш,  воно відпускає, тобто, ти, фактично, просто не платиш психотерапевту за те, щоб тебе вислуховував, а інколи, навіть, гонорар отримуєш.  Я про найбільш глибинні свої переживання ще поки не писала, якщо не враховувати «Не думай про червоне»: там є деякі емоційні моменти, але вони не є центровою основою книги.  Вони є переживаннями, які стаються на шляху до чогось іншого, тобто, на них не побудований сюжет. А щоб побудувати сюжет на чомусь, що болить мене особисто, то я ще до цього не готова, але я не можу сказати, що цього ніколи не станеться. Був такий письменник Сомерсет Моем, то він взагалі описував усе, що бачив, з ким спав, називав усіх по імені, писав, у кого з коханок (чи коханців) була «товста дупа». Тобто людина вела себе абсолютно по-свинськи, і його всі ненавиділи з його оточення. Але минуло кілька десятків років, ми вже не знаємо, хто конкретно була та товста куртизанка, з якою він спав, хоча всі його сучасники знали, а в літературі вона залишилася як персонаж. Отож ділитися тим, чим, в принципі, ділитися не варто - це освячений часом літературний прийом.

- Ви розділяєте  літературу на елітну та неелітну?

- Ні, я думаю, що література є гарна і погана. В нас була ця дискусія не тільки всередині Бі-Бі-Сі, а й з літературознавцями, журналістами, коли Книгу Року Бі-Бі-Сі отримало «Молоко з кров'ю» Люко Дашвар, яку всі назвали масовою літературою - «Фу,фу, масова література, як ви могли». В нас до того була справді літературна література, те, що англійською мовою називається «literaturе novel», тобто «літературний роман», він не кримінальний, не любовний, не дівчачий, а літературний. А тут роман про любов в селі, таку любов, що аж бризки летять. Роман розлітався з полиць, як гарячі пиріжки, і до нашої премії, а після неї - ще більше. Минулого року ми вибрали "Таке" Іздрика, то почалася критика іншого роду - мовляв, такі тексти - для дуже вузького кола читачів. Всім не вгодиш.

- Вже згадувану Забужко куди можна віднести?

- Я навіть не знаю. В українській літературі говорити про «масовість» і «елітність» не випадає, тому що її читають одні і ті ж самі люди: ті ж самі, що читають Марію Матіос, ті ж читають Люко Дашвар і Оксану Забужко.  Є максимум 20 тисяч читачів, які це все читають. І ще є якийсь відсоток тих, хто може і Марініну почитати, і щось українське. За цим критерієм і Забужко «масова», тому що вона продається дуже багато, як на український ринок. А за якимось літературознавчим критерієм - це вже настільки суб'єктивно... Масовою літературою мусить називатися та, яка продається більшим накладом, література для масового читача, а в нас література для масового читача - це Андрухович і Забужко, а Кокотюху читають набагато менше.  Хоча гарні детективи, до речі. Я їх дуже люблю. Іноді навіть перечитую, коли щось читати не хочеться, або навіть англійською нічого не хочеться читати, то витягаєш Кокотюху  -  і там кровіща, міліцейські бобіки - класно.

- Ви відчули підвищення своєї вартості і значущості тут в Україні після того, як переїхали в Лондон? Бо бути «українською письменницею і журналісткою» - це одне, але жити при цьому в Британії - зовсім інше. Чи відчули ви так звану «українську меншовартість»?

- Так, є таке діло, абсолютно. Іноді люди підходять, кажуть: «Як там Лондон? Я знаю, що ви письменниця». Тобто вони явно нічого не читали, але вони знають, що я в Лондоні, тому їм цікаво підійти, хоч щось сказати, це для них якась валідація, виправдання того, що вони знають моє прізвище. Як для письменниці, це абсолютно все одно. Я пишу українською, мене видають в Україні, чи я живу в Лондоні, чи в Києві. Мене тоді видавали, і зараз видавали б, якби не криза, ну, можливо, ще будуть видавати. А як для журналіста це важливо було б у тому випадку, якби я планувала повертатися і робити кар'єру в українській журналістиці, як це зробили кілька наших колег з великим успіхом - Юрій Громницький, потім Андрій Куликов повернувся. З цієї точки зору це для мене було б вигідно, бо практика роботи на Бі-Бі-Сі цінується в Україні.

 - Вам це цікаво?

- Мені це цікаво, але я не можу сказати, що мені надходили аж такі пропозиції, заради яких я могла б справді кинути роботу на  Бі-Бі-Сі. Мені подобається те, що я зараз роблю.

Повертаючись до вашого попереднього питання про Лондон. Так, цей факт впливає на людей, дехто думає, що з Лондона видніше. Дехто думає, навпаки, що це нахабство - щось патякати про Україну, у ній не живучи. Але багато в чому проживання в Лондоні справді важить: я просто дивлюся з більшої відстані на процеси, які відбуваються в Україні. Сама ця відстань дає мені якусь іншу точку зору.  Вона не обов'язково більш правильна, ніж та, яка в Україні побутує, чи та, яку колеги транслюють в українських ЗМІ, але вона просто інша, і, можливо, цим цікава.

- Ви колись працювали в ток-шоу "Без табу» на «1+1». Чи є зараз в Україні ток-шоу, в якому вам було б цікаво себе спробувати?

- Я б, напевно, якийсь свій проект робила, але мені цікаво дивитися на проекти Анни Безулик. Мені здається, що вона як професіонал страшенно виросла. Вона вела ток-шоу на каналі «1+1» ще тоді, коли я там працювала редактором програм, тобто я її інколи бачила в коридорі, і в неї й тоді були якісь гарні цікаві теми. Але те, як вона впевнено і знаючи веде це ток-шоу зараз, мені дуже подобається.

 - Вже не веде.

- Так, вже не веде. І це шкода. Ну, «свободи» всі - від Куликова до Шустера - звісно, мені цікаво дивитися як зріз суспільства, мене тільки турбує одне - політикам дозволяють говорити що завгодно, а вони брешуть, і їх ніхто не зупиняє. Мені не дуже подобається такий формат передачі. Я вважаю, що, якщо політик бреше чи не відповідає на запитання, то власне це є предметом для розмови, а не те, що він чи вона там каже. Тому що те, що він чи вона каже, часом не є правдою. Я також не згодна із принципом, що дискусії мають відбуватися обов'язково за участю всіх, навіть маргінальних, політичних сил, а якщо хтось не прийшов - то й дискусію скасовуємо. Ну, це було раніше, подивимося, що буде далі.

- Кажуть, що у вас особливий контракт з Бі-Бі-Сі. Там, наче б то, прописано, що якщо вони вас звільняють, то вони зобов'язані знайти вам іншу роботу.

- Там сказано, що вони спробують знайти альтернативне працевлаштування в межах Бі-Бі-Сі, тобто, якщо є в іншому відділі вакансія, а мене скорочують, то я маю певний пріоритет під час конкурсу.  Але такого пункту, що вони «мусять» знайти роботу, немає.

- Давайте вже про чоловіків трохи поговоримо. Чим британський чоловік відрізняється від українського?

- Ну, британський чоловік якось більше готовий мити посуд. Взагалі, було якесь дослідження нещодавно, яке каже, що британці, після скандинавів, найкращі чоловіки - не в сенсі "мужчини", бо в ліжку вони не фонтан (люди кажуть), а в сенсі ті, за кого заміж виходять. Але тут же питання в тому, що вони повинні викликати якусь зацікавленість, а мені подавай щось таке незвичне, оригінальне, з ким потім жити неможливо.  Нє, британські чоловіки чудові, я проти них нічого не маю.  Але порівнювати їх з українськими важко. Українські чоловіки часом не мають гальм у голові - можуть і цицьки твої прокоментувати по-дружньому, хоча вони тебе бачать другий раз в житті.  В Британії таке уявити собі неможливо. Українські жінки, до речі, теж дуже відрізняються. Мені вже кілька людей сказали, що українські і всі східноєвропейські жінки дуже багато про себе уявляють, дуже багато хочуть, вважають, що вони пуп землі, і всі навколо них повинні ходити і молитися. Це не співпадає з тою ідеєю, яку ми маємо про себе: що ми настільки жертовні, такі духовні, що ми розстелимося килимом для коханого чоловіка, що ми тягнемо ці уявні торби з 80-х, хоча вже давно нема ні 80-х, ні торбів. Але подумавши, я зрозуміла - наші жінки справді часом не вміють поставити себе в адекватні рамки. Один туристичний гід у Барселоні, коли дізнався, що я з України, сказав, - "Із вашими жінками завжди на екскурсіях найбільша проблема. Всі люди як люди, а українки приїжджають:  « Хм, я хочу зупинитися тут, я хочу пофотографуватися». Весь автобус має зупинятися, чекати, поки вона пофотографує, потім вона «ніжку натерла» туфлями на підборах, які наділа в гори, потім вона хоче попісюнькать, потім їй ось тут кава сподобалася, тому «давайте скасуємо екскурсію кудись у замок і будемо пити тут каву цілий вечір».  Якась повага до групи, до того, що вона не одна, абсолютно відсутня." Можливо, такі замашки українських жінок добре врівноважуються звичаями українських чоловіків, які можуть сказати, - "Заткнись, дура, допий каву і марш в автобус". Але якщо немає поруч українського чоловіка? І ще, деякі знайомі, які зустрічалися з українками, нарікали: поведеш її в ресторан - не подякує, ніби, так і треба.

- Крім того, нам вбивають в голову змалку, що слов'янські жінки - найвродливіші в світі.

- Вони дійсно красиві. Я така людина, ну, не дуже потворна, але коли приїжджаю, дивлюся - всі такі красуні навколо! У - мене є навіть комплекс, що я, як на українку, не дуже красива. А в Британію я приїжджаю, то там я - просто принцеса, тільки маленького зросту. Так що, тут я згодна, що українські жінки дуже гарні.

- А ви ведетеся на статті в жіночих журналах, як-то:  «10 способів стати копією Анджеліни Джолі»?

- Ні, я колись працювала  в модному журналі «Єва», ще, коли він виходив українською, і сама писала подібні статті, тому я чітко знаю, як це пишеться.  Поставили завдання - сидиш і пишеш. Що ти про це в 20 років знаєш зі своїми прищами, це нікого не обходить.

- Ви, якби ростили дитину, то ростили б українця чи британця?

- Я б воювала у цій заздалегідь програній війні на боці України. Але це приречена боротьба.

- Тобто у вас в сім'ї так розставлені точки над «і»? Чоловік був би проти?

- Залежно, який чоловік. Я ж зі старим чоловіком розійшлася, а нового в мене ще немає.

- Я не знала цього. Як так склалося?

- В мене був американський чоловік, він вирішив, що дітей заводити не хоче. Це була не єдина проблема в наших стосунках, але саме вона стала останньою. Ми розійшлися, продали будинок ось буквально два місяці тому. От, власне, ви питали про теми, на які не хочеться говорити. Ось це от розходження. Ми залишилися дуже гарними друзями, намагалися один одного підтримувати, але ясно, що будь-які такі речі болять, на якомусь глибинному рівні тебе турбують... От він українську мову так і не вивчив, так що кому можна начуватися, так це йому. Бо в мене ручки сверблять написати щось про нього.

- Але все ж залишилися друзями?

Так, ми в гарних стосунках, бо я вважаю, що, коли ти з людиною стільки років живеш і вкладаєш душу, обмінюєшся такою кількістю інформації і тілесних рідин, то просто так взяти, відрубати і покинути це все... Важко, і це змарнована інвестиція. Для чого це робити, якщо можна бути друзями, і бути в житті одне одного - просто в іншій якості.

- Тобто причина зовсім не в ментальній різниці?

Ой, Дерел більший українець, ніж українці. В нього ось це є «погулять, погудєть с пацанамі». Я іноді навіть думала: «Для чого я приїхала в Лондон з Києва, могла б і тут таке знайти, таких у нас повно». Він нетиповий американець.

- Які  радянські атрибути, що ще присутні в українському житті, вам подобаються?

Кухні. Розмови на кухнях мені подобаються. Я і в Британії завжди на кухні сиджу. Ми якось з приятелем на цю тему дебатували, він каже, - «От мені не подобається, тому що сидять якісь люди,  пострадянська чи радянська інтелігенція, і починають вирішувати долю країни в тих галузях, про які вони уявлення не мають: как  обустроіть страну, як влада повинна керувати, як усе повинно бути у нормальній країні. Якщо знаєш, як учити дітей, то вчи дітей, чого ти говориш про те, чого не знаєш?». А я не погоджуюся, мені здається, що це, як раз, дуже класно.  Звичайно, що краще говорити про те, в чому ти орієнтуєшся, але, якщо я буду говорити про те, в чому я орієнтуюся, а ти про те, в чому ти, то ми збагатимося. Не знаю, це я, можливо, просто виправдовую своє улюблене заняття - сидіти на кухні і точити ляси.

- А є з ким поточити ляси в Лондоні?

Та є.  Якщо пошукати, то є. Розумієте, тут, можливо, не тільки в Британії фактор. Ясно, що там є також проблема самотності, рідних душ і т.д.  Але ж є ще питання віку - коли в 20 років ти заводиш друзів, то ти ще більше готова миритися з їхніми недоліками, а вони - з твоїми. І ці недоліки  ще не такі очевидні.  Ці люди ще на етапі оформлення, етапі становлення, вони ще можуть стати ким завгодно, і ви разом стаєте тим, ким стаєте. А зараз, якби я познайомилася з людиною, яка приблизно така ж, як мої нинішні друзі, було б таке: «З цією проблемою я вже не хочу возитися, у нього чи в неї в голові мухи, я вже не маю сили». І та людина на мене так подивиться і подумає: «Та, ця Пиркало якась навіжена, дружити ще з нею - це якось дуже багато енергії забере». Тому важче нових друзів завести.  Іноді вже думаєш, - «Я краще книжечку почитаю, а то це починати дружити з ними, вони потім не захочуть з тобою дружити, або виявляться підступними, або просто нудними, тоді попробуй роздружися з ними». Я ж університетських та шкільних друзів тут залишила, а сама попхалася в Лондон, а там вже таких друзів завести нелегко. Але ясно, що в мене є друзі, є дуже цікаві люди.

- Ви, приїжджаючи сюди, не втомлюєтеся від українців? Буває, що в Лондон тягне звідси?

Щось трошки є. Але й іноді вириваєшся сюди з Лондона і так, - «Фух! Нарешті, знайомий культурний простір». Але я вам скажу, де найкраще - у Львові. Там україномовне середовище, і  не треба навіть думати, якою мовою говорити. В Лондоні так само - говорити треба англійською. А тут у Києві незрозуміло, чи українською, чи російською, чи суржиком. І як та людина, до якої звертаєшся, зреагує?! І все це політично забарвлено, все дуже емоційно. «Как принять: сидя, стоя, лежа?» - завжди ось цей вибір, завжди не знаєш, що робити. Ходиш і думаєш постійно, як би це нікого не образити. Але, з іншого боку, якщо нікого не ображаєш, не хамиш і не крадеш, то люди думають, що ти дивна. Мені наступають в метро на  ногу, я на англійський манер кажу «вибачте», а люди тоді автоматично відходять, щоб не зв'язуватися з цією «божевільною».

 

Ось такою,можливо, для когось новою виявилася Світлана Пиркало. Вона щира і вміє дуже легко і без зайвого позування говорити про важливі речі. Вже наприкінець розмови вона пообіцяла мені, що я зможу в неї зупинитися, раптом опинюся в Лондоні. Так що я тепер трохи упереджена.

 

Фото Сергія Ковальова